Д.Ю. Березіна

Тато вітається зі мною лагідно, але водночас у тоні його чути стриманість — такий собі натяк на те, що чекає на мене попереду. Ані обіймів, ані поцілунку в щоку. Натомість він заправляє мені за вухо пасмо волосся, так само, як робив це, коли я була ще зовсім маленька.

Мама кривиться — передбачувано. Слово «депресія» стосовно єдиної дитини змушує її нервуватися. Мені не подобається ним зловживати, але іноді це — єдиний спосіб спрямувати в інше річище розмову, яка стала надто вже особистою.

ені кортить пригорнутися до нього. Доторкнутися. Міцно обійняти. Я завжди була таткова донечка. Між нами є особливий зв’язок, що сформувався тоді, в саду, коли він гойдав мене на тій пластмасовій гойдалці.

Коли мене чотири місяці тому випустили з лікарні, щось підштовхнуло мене в новому напрямку. Не можу до пуття пояснити, що воно таке було. Може, я врешті-решт усвідомила, що так далі тривати не може. Саме тоді я остаточно все вирішила.

Лишень коли ти вже переїхав, на тебе чатують неприємні сюрпризи.

Я намагаюся викинути це з голови, але воно нікуди не дівається — оце пекельне відчуття першого вечора, проведеного в чужому будинку.

Лист самогубця. Прощання з життям. Там, унизу аркуша, є ще кілька рядків, набазграні олівцем. Вони, схоже, написані якоюсь незнайомою абеткою, але я взагалі не надто розуміюся на іноземних мовах, тому мені годі прочитати, що там написано.

У нашій родині було заведено, щоб мама завжди приховувала власні почуття, наче стверджуючи, що саме це й належиться робити всім мамам. Мами тримають усе докупи, вони не мають права розклеюватися. Це саме вони — справжній кістяк кожної сім’ї.

«Якщо ти винуватий без вини, знайди спочинок — вічним сном засни».

Я натискаю на дверну ручку.