Д.Ю. Березіна

Тато вітається зі мною лагідно, але водночас у тоні його чути стриманість — такий собі натяк на те, що чекає на мене попереду. Ані обіймів, ані поцілунку в щоку. Натомість він заправляє мені за вухо пасмо волосся, так само, як робив це, коли я була ще зовсім маленька.

Мама кривиться — передбачувано. Слово «депресія» стосовно єдиної дитини змушує її нервуватися. Мені не подобається ним зловживати, але іноді це — єдиний спосіб спрямувати в інше річище розмову, яка стала надто вже особистою.

ені кортить пригорнутися до нього. Доторкнутися. Міцно обійняти. Я завжди була таткова донечка. Між нами є особливий зв’язок, що сформувався тоді, в саду, коли він гойдав мене на тій пластмасовій гойдалці.