Адам Ґрант

Здатність бачити світ чужими очима розвивається в людей дуже рано. В одному з експериментів психологині з університету в Берклі Бетті Репачолі та Елісон Гопнік вивчали поведінку дітей у віці чотирнадцяти та вісімнадцяти місяців. Перед малюками ставили дві тарілки з їжею:

• Вагання: «так…», «гмм...», «ну…», «знаєте…».

• Ухиляння: «типу», «певною мірою», «ніби», «ймовірно», «гадаю».

• Застереження: «це може бути невдала ідея, але…».

• Уточнюючі питання: «Це цікаво, чи не так?» або «Непогана ідея, правда?».

• Підсилюючі слова: «дійсно», «дуже», «доволі».

Ці слова-маркери надсилають слухачам чіткий сигнал: спікеру бракує впевненості й авторитету. Брак упевненості — це кепсько, чи не так?

Запитувати порад — це форма несилової комунікації, яка поєднує прояв вразливості, постановку запитань і припущення. Коли ми просимо про пораду, то ставимо запитання, яке викриває невпевненість і робить нас вразливими. Замість упевнено вдавати, що в нас є всі відповіді, ми визнаємо, що інші можуть мати глибші знання. Як наслідок, «отримувачі» й «урівнювачі» зазвичай уникають запитувати поради. З позиції «отримувача» просити про пораду — означає, що ви не маєте всіх відповідей. «Отримувачі» побоюються, що, звертаючись за порадою, видаватимуться слабкими, залежними або некомпетентними. Вони помиляються: дослідження показують, що працівників, які регулярно звертаються за порадами та допомогою до більш поінформованих колег, керівники насправді цінують вище за тих, хто не робить цього ніколи.

думаючи та висловлюючись, ми нерідко набуваєму вигляду проповідників, прокурорів або політиків34. У кожному з цих режимів ми маємо певну ідентичність і використовуємо певний набір інструментів. Ми уподібнюємося до проповідників, коли під загрозою опиняються наші недоторканні вірування: ми виголошуємо проповіді, боронячи та просуваючи свої ідеали

Прокурор виходить на сцену щоразу, коли ми виявляємо хиби в чужій логіці35: ми наводимо аргументи й докази, схиляючи уявний суд на свій бік. Політика ми вдаємо, коли хочемо переконати в чомусь численну аудиторію: ми розгортаємо цілу кампанію і лобіюємо свою програму. Біда лиш у тому, що ми так захоплюємося просуванням своїх поглядів, притягненням до відповідальності тих, хто, на нашу думку, схибив, і популізмом заради широкої підтримки інших, що забуваємо оновлювати переконання, на які спираємось.

що ви розумніші, то складніше вам перемінювати свої переконання

схильність вбачати підтвердження — бачимо те, що очікуємо побачити44, і схильність вбачати бажане — бачимо те, що хочемо побачити

Якщо скромність — це м’яка губка, що вільно всотує життєвий досвід і пропускає його крізь себе, перетворюючи на знання та мудрість, то зухвалість — це гумова затичка, крізь яку і новий життєвий досвід не проникає, і старі уявлення не мають куди стікати»83.

Зухвалість засліплює нас і приховує від нас наші слабини. Скромність, як мікроскоп, дає нам змогу розгледіти найменші тріщинки. Стан упевненої скромності — як вдало підібрані окуляри, що допомагають нам долати наші вади.

великі відкриття починаються не з «Еврика!», а з «Отакої…».