Адам Ґрант

Здатність бачити світ чужими очима розвивається в людей дуже рано. В одному з експериментів психологині з університету в Берклі Бетті Репачолі та Елісон Гопнік вивчали поведінку дітей у віці чотирнадцяти та вісімнадцяти місяців. Перед малюками ставили дві тарілки з їжею:

• Вагання: «так…», «гмм...», «ну…», «знаєте…».

• Ухиляння: «типу», «певною мірою», «ніби», «ймовірно», «гадаю».

• Застереження: «це може бути невдала ідея, але…».

• Уточнюючі питання: «Це цікаво, чи не так?» або «Непогана ідея, правда?».

• Підсилюючі слова: «дійсно», «дуже», «доволі».

Ці слова-маркери надсилають слухачам чіткий сигнал: спікеру бракує впевненості й авторитету. Брак упевненості — це кепсько, чи не так?

Запитувати порад — це форма несилової комунікації, яка поєднує прояв вразливості, постановку запитань і припущення. Коли ми просимо про пораду, то ставимо запитання, яке викриває невпевненість і робить нас вразливими. Замість упевнено вдавати, що в нас є всі відповіді, ми визнаємо, що інші можуть мати глибші знання. Як наслідок, «отримувачі» й «урівнювачі» зазвичай уникають запитувати поради. З позиції «отримувача» просити про пораду — означає, що ви не маєте всіх відповідей. «Отримувачі» побоюються, що, звертаючись за порадою, видаватимуться слабкими, залежними або некомпетентними. Вони помиляються: дослідження показують, що працівників, які регулярно звертаються за порадами та допомогою до більш поінформованих колег, керівники насправді цінують вище за тих, хто не робить цього ніколи.