Оксана Калина

Юлю, донечко, прощавай і вибач…

— Батько помер. Сьогодні вночі. Ховатимемо завтра. Треба в морг, на розтин, бо він…

Я знаю, що тато помер, — ледве чутно прошепотіла я тремтячими губами

Я довго не могла наважитися зайти до кімнати, де стояла труна з татом. Просто боялася

Адже смерть — це те єдине, що трапляється з людиною назавжди

Але я відмовлялася, тому що раптом ясно усвідомила, що завтра, після того як татка покладуть у глибоку холодну яму, я його більше не побачу. Ніколи! Ніколи — це страшно, бо це назавжди.

усе, нема татка!

Я поступово усвідомлювала біль утрати…

Мамо, — заплакала я, — тато… він, буває, приходить… і… і… мені страшно!!

Я дуже любила маму!