Наталія Матолінець

вважають, що вони на вершині світу... Як бачите, — дівчина ривком зняла серповидну шпильку з потилиці і тріпнула волоссям, — я поділяю ваші думки. Ви гарно здогадалися, що історія про дурноверху покоївку — вигадка. Та я не перелюбниця. Це зробив зі мною могутній франський маестр, великий і самовпевнений до краю. Він, пане Ельбраху, вирішив, що я не рівна, аби почувати щось до його сина. Він зробив зі мною ось це і багато гірше.

Тому залишилася наодинці з герцогом, бо ж він, як я розумію, очільник...

Жарракові брови сіпнулися вгору, і він упер руку в здорове коліно.

— Ти не мала цього робити.

— Господи, таж ні! Я й не робила того, про що ти щойно подумав, — спаленіла Канре і схрестила руки на грудях. — Але якби цього вимагала наша справа...

— Наша справа ніколи такого не вимагатиме. Бо вона нічого не варта, якщо це змушуватиме тебе страждати чи принижуватися

Не базікай дурного, любове моя

Матір знає? — Жаррак застогнав. — Вона наріже кружальцями тих, хто причетний до вбивства Ґрехама. Вони давні друзі.

Блискуче, панно Каро! Та в мене є краща ідея, — раптом усміхнувся Жаррак.— Маестру Прест він дійсно не зможе зіставити з тобою

До тьми бісової справу. Я хочу тебе задля тебе одної. Погоджуйся.

Більше не носи серця. Хочеш дати мені щит — то подбай, щоб він був міцним. Тільки так. Не інакше, великий чаротворцю.

Я одружився і радий представити вам маестру Канре Прест, нову господиню цього дому

Але ми обоє знаємо, що ця сила — твоя. Жаррака Етеля Преста. Я бачила, що ти можеш. Тепер покажи це на півдні. І повертайся швидше

Прокляття відраховуватиме твій час, забираючи його помалу. Ти ще можеш жити, не скажу, чи довго, але можеш. А ще дарую тобі золоту годину. На пару до золотої гілки від мого сина. Щоразу, коли тобі забагнеться торкнутися його чи йому — тебе, щоразу, коли він цілуватиме твої губи чи ковзатиме поміж стегон, щоразу, коли він видихатиме твоє ім’я у вигин шиї чи подаватиме руку, щоб вийти з екіпажа, — золота година вмикатиме свій біг. І варто їй дійти до кінця, як твоє серце застигне навіки. Не бійся, ця година відновлюватиметься, та вона потребуватиме на це часу теж. Твого часу. І так ти втратиш спокій, нижча. Кожен дотик, котрий приносив тобі вдоволення й радість, тепер приноситиме тривогу. Кожна можливість, якої ти раніше шукала й чекала, обернеться загрозою. І коли ти відчуватимеш, як тікає, згорає, зникає в безвість твій час, — то зненавидиш мого сина. Рано чи пізно, та це станеться. Навіть якщо на початках твердитимеш, що твоя любов до нього — непереборна і всемогутня. Та я побачу, як ти опускаєшся все нижче й нижче, туди, де тобі й місце. А потім — від прокляття чи від хвороби, від необережності чи від іншої провини — ти помреш. Не буде нічого величного в цьому, нічого героїчного, нічого жертовного. Ти просто помреш — і ніхто не згадає твого імені.