Наталія Матолінець

Але ми обоє знаємо, що ця сила — твоя. Жаррака Етеля Преста. Я бачила, що ти можеш. Тепер покажи це на півдні. І повертайся швидше

Прокляття відраховуватиме твій час, забираючи його помалу. Ти ще можеш жити, не скажу, чи довго, але можеш. А ще дарую тобі золоту годину. На пару до золотої гілки від мого сина. Щоразу, коли тобі забагнеться торкнутися його чи йому — тебе, щоразу, коли він цілуватиме твої губи чи ковзатиме поміж стегон, щоразу, коли він видихатиме твоє ім’я у вигин шиї чи подаватиме руку, щоб вийти з екіпажа, — золота година вмикатиме свій біг. І варто їй дійти до кінця, як твоє серце застигне навіки. Не бійся, ця година відновлюватиметься, та вона потребуватиме на це часу теж. Твого часу. І так ти втратиш спокій, нижча. Кожен дотик, котрий приносив тобі вдоволення й радість, тепер приноситиме тривогу. Кожна можливість, якої ти раніше шукала й чекала, обернеться загрозою. І коли ти відчуватимеш, як тікає, згорає, зникає в безвість твій час, — то зненавидиш мого сина. Рано чи пізно, та це станеться. Навіть якщо на початках твердитимеш, що твоя любов до нього — непереборна і всемогутня. Та я побачу, як ти опускаєшся все нижче й нижче, туди, де тобі й місце. А потім — від прокляття чи від хвороби, від необережності чи від іншої провини — ти помреш. Не буде нічого величного в цьому, нічого героїчного, нічого жертовного. Ти просто помреш — і ніхто не згадає твого імені.

Тієї ночі, коли у вас гостював панотець Фільон… Коли він порізав мені ноги, а ви ввірвалися до покою, шарпнули його й виволокли геть… Я була безмірно вдячна вам тієї ночі, я була ладна боготворити вас.

— Що ж… і це краще, аніж нічого. Прощавай, нещастя.

— Прощавайте, маестро.