2023

Друга Світова війна, і Америка — як мед для емігрантів. Головний герой — журналіст, дорога якого в Нью-Йорк була довгою і не простою. Він не відчуває в собі особливих навичок і талантів, не знає мову і почувається себе чужим. З часом, він обростає новими знайомими, іншими емігрантами. Та чорні сни і думки не залишають його.

Одна з них — Бетті Штайн, жінка третього віку, добра та чутлива до чужих сліз і горя, все мріяла про те, як опиниться у своєму рідному Берліні. В неї був рак, вона відчувала наближення смерті й усіляко їй чинила опір, бо не могла допустити й думки, що помре, так і не повернувшись на рідну вулицю. Вона стежила за новинами, за перебігом воєнних дій, та позначала на карті місця: ті, які були звільнені та ті, які були знищені. Для мене вона уособлює всіх тих вимушених емігрантів, — що тоді, що зараз, — які чекають можливості повернутись додому, на вулиці рідного міста, попри усвідомлення, що все змінилось, і місця, де вони колись будували своє життя вже зовсім інші. Та найбільший страх її та всіх інших вимушених емігрантів — невідомість, яка чекає на них після закінчення війни. Чи знайдуть вони місце в новому суспільстві? Чи будуть корисні?

Джеймс Клір ділиться класною методикою формування звичок. В її основі лежить поняття чотириступеневої моделі звичок (подразник, прагнення, відгук, винагорода), а також чотири породжені цією моделлю закони зміни поведінки. Є наукові дослідження, які підтверджують те, про що пише Клір, але сама книга — максимально практична. І кожен зможе обрати той спосіб працювати зі звичками, який підходить йому найбільше. Якщо читали інші книги на цю тему, вочевидь, вам буде здаватись, що ви все це вже десь бачили. Але підхід у Кліра і його методики — класні.

Ірвін Ялом — легенда психоаналізу. Мерілін Ялом — авторка книжок з літературознавства й історії жінок. Вони познайомились у школі і провели разом 75 років. Коли Мерилін діагностували рак, вона запропонувала чоловіку писати цю книгу — щось на кшталт щоденника, де вони б ділились своїм думками та досвідом того, як переживають нові обставини свого життя.

Це історія великого кохання, яке стикнулось з невиліковною хворобою. Ірвін тримав дружину за руку до її останнього подиху. І багато тижнів вчився жити без неї, осягнувши, що тільки після її смерті він по-справжньому вчиться бути самостійним.

Мерилін багато міркує про смерть, і один з ключових її висновків: людина не боїться смерті, коли проживає своє життя на повну і не має, про що шкодувати.

Це дуже щемка історія великого кохання. Точніше, великих кохань, бо воно може вам зустрітись в житті й не раз. А може — й одночасно. І тільки вам вирішувати, що з цим робити.

Книга, сюжетні лінії якої ти, можливо, не згадаєш через деякий час. Але точно згадаєш відчуття, які наповнювали, та думки, які зʼявлялись в голові під час читання. Книги, до яких неодноразово повертаєшся подумки.

Майже через рядок мені хотілось кричати «так це ж я, це про мене, я так думаю, я так хочу думати». Шкода, що ми не зустрілись раніше, але всьому свій час. Стоїцизм має репутацію філософії для складних часів. Як-от війна.

Він пише про те, як важливо бути в гармонії з собою, і що куди б ти не поїхав, ти береш себе з собою (він писав не так, але суть та). Що все відбувається своєчасно, як пори роки змінюють одна одну, і ми не можемо на це ані вплинути, ані змінити. Тільки своє відношення до цього. Про швидкоплинність життя, про бути тут і зараз, адже ані минулого, ані майбутнього не існує. Про смерть, яка всього навсього є частиною життя і неминуча, то який сенс аж занадто перейматися нею. Тут є навіть про моє улюблене «Шоби шо?»: кожен раз, коли приступаєш до якось справи спитай себе, чи вартує воно того? Чи є нагальна потреба?

Автор розповідає про післявоєнний Париж 20-тих років, де він проживав з першою дружиною. У 1956 році Papa знайшов валізу, яку залишив у підвалі готелю Ritz у Парижі багато років тому. У валізі був блокнот із нотатками про його молоді роки і паризьке життя, яке і лягли в основу книги. Але опублікована вона була у 1964 році, вже після його смерті.

Це дуже неспішні оповідання, його герої — друзі й приятелі Гема, літературні генії й нездари тих часів. Молодий, бідний, завжди закоханий і майже завжди з келихом чогось міцного Гемінґвей. Його Париж — такий Париж, де хочеться надихати й надихатись.

Велика частина присвячена Скотту Фітцджеральду, з яким вони не одразу, але потоваришували.

Книга про те, як інші найближчі люди карколомно впливають на наші долі, і самі про те не здогадуються, бо роблять, як їм здається, тільки краще. Мені подобається думка, що кожен має пройти свій шлях і зробити власні помилки, навіть якщо їх вже повторювали сотні разів до того і вже є інструкція як їх уникнути.

Ліліан та Клерфе зустрічаються випадково в обставинах, далеких від романтичних. Вона — молода пацієнтка санаторію в горах, він — гонщик, який встигнув побачити багато за своє життя, для якого перегони завжди були і залишаються в пріоритеті.

Це не мало бути історією кохання. Але ці двоє опинились поруч тоді, коли найбільше потребували одне одного, самі про те не здогадуючись.

І книга, і фільм — художні, в основі книги реальна історія Шиндлера, фільм є його екранізацією. Спілберг, кажуть, не використав жодних додаткових архівних матеріалів в роботі над фільмом, базуючись лиши на книзі. Мушу визнати, книга не така феєрична як кіно. Але допомагає скласти пазл особистості Шиндлера. Він умів жити, а не виживати. Улюбленець жінок, випивоха та людина, що обертала будь-яку ситуацію на свою користь. Оточуючі згадували, яким шикарними та доглянутим він був, схожий на кінозірок Джорджа Сандерса і Курта Юрґенса. Його жокейський костюм був пошитий на замовлення, чоботи сяяли. Він скидався на людину, до якої весь час ішов прибуток. Власне, так і було.

Друга Світова, розпач, руїни, концтабори, страждання та смерть. І як гостро в цьому всьому відчувається любов. Така чесна, глибока, безкомпромісна, яка не запитує і не відповідає. Кожна зустріч наче востаннє, а кожен дотик, кожен поцілунок — наче вперше. Коли холод від думки, що час прощатись, і тепло, яке розливається по тілу від того, що у вас є тут і зараз.

Кажуть, що Ремарк романтизує війну. Припустимо, романтизує. Та хіба не любов допомагає людям вистояти в неймовірно складні для них часи?

Було боляче читати ці історії. І це властиво героям Нотомб, бо це не в перше. Бо те, що з ними відбувається — несправедливо. Де історія їхнього життя повернула не туди? Чи можна це будо виправити? Навряд. Бо вони в цій історії не головні герої, а другорядні. Але вони ще мають шанс обернути все так, щоб посунути героїв з першого плану.

Абсурдні історії, деякі з яких не мають логічного завершення. Іронічні, комічні, іноді занадто реалістичній. Власне, все як в житті. Автор — ізраїльський письменник, який здебільшого використовує малі форми, або поділитись з оточуючими своїм поглядом на цей світ та людей в ньому.

Авторка зібрала спогади ветеранок Другої світової. Їх неможливо читати, і мені важко уявити, що відчували жінки, згадуючи все це. Але вони повернулись, народили дітей, ті — онуків, онуки — правнуків. І в мене в голові не вкладається як можна свідомо відправити свого сина воювати, маючи такий генетичний досвід.