Розгадай мене

Я так намагаюся відвести погляд, забути, стерти те, що сталося, але все, про що я можу думати, це те, що життя — це зламана гойдалка із шини, ненароджене дитя, оберемок курячих дужок, що рвуться навпіл на День подяки. Це все можливості й потенціал, хибні й правильні кроки до майбутнього, яке нам навіть не гарантоване і я, я так помиляюся. Всі мої кроки хибні. Я інкарнація помилки

Убивай, кажуть вони. Вбивай, бо ти нам довіряєш. Убивай, бо ти граєш за правильну команду. Вбивай, бо вони погані, а ми хороші. Вбивай, бо ми тобі так ска­зали. Бо деякі люди досить дурні, щоб думати, що існують товсті неонові лінії, які розділяють добро і зло. Що ­легко це визначити і піти спати з чистою совістю. Бо все гаразд.

Це нормально вбити людину, якщо хтось інший визнав її недостойною жити.

Що я справді хочу сказати, хто, в чорта, ви такі, щоб вирішувати, хто має померти. Хто ви такі, щоб вирішувати, кого треба вбити. Хто ви такі, щоб казати мені, якого батька я маю знищити і яку дитину залишити сиротою, яку матір позбавити сина, якого брата — сестри, яку бабусю змусити ридати на світанку, бо тіло її онука закопали в землю раніше за її.

Це такий поцілунок, від якого усвідомлюєш, що кисень переоцінено.

— Я хочу, щоб це злетіло вгору.
Варнер тягне резинку моїх штанів і каже:
— Я хочу, щоб це впало вниз.

Він ­просто дев’ятнадцятирічна дитина!

Оцього — говорить він, — я ніколи не міг зрозуміти, — він хитає головою. — Ти просто налякана. Ти боїшся невідомого. Ти надто переймаєшся тим, щоб не розчарувати людей. Ти марнуєш власний потенціал, — продовжує він, — через те, що забагато думаєш про очікування інших, ти досі слідуєш правилам, які тобі нав’язали, — він виразно дивиться на мене. — Я хотів би, щоб ти припинила

Пекло порожнє

Всі демони тут

Самотність — це стара подруга, що стоїть біля тебе у дзеркалі, зазирає тобі в очі, заважає жити своє життя без неї.

— Як це можливо, — каже він, — що я так близько до тебе і мене вбиває, що я досі так далеко?

Це неправильно — засинати без тебе щоночі.