Йшов мокрий сніг. Я минула кілька кварталів і завернула за ріг.
Біля тротуару стояв поліційний «МІЦУБІСІ" із мигалкою. Трохи віддалік посеред тротуару переминалися два хлопці у військовому камуфляжі. На протилежному боці широкого проспекту припаркувалася непримітна, кольору хакі вантажівка. Полог кузова був злегка відкинутий — мабуть, хлопцям закортіло покурити — стирчало кілька короткоствольних автоматів. Над кабіною шофера читався пафосний напис: «Люди».
Це, безсумнівно, вселяло надію. Проте мені раптом гостро захотілося залягти на асфальт, по-пластунськи доповзти до кута, а далі, перекочуючись із живота на спину, дістатися якогось укриття.
А якщо чогось непереборно хочеться — це неодмінно треба зробити, навіть якщо на тобі нове пальто — світлий крем-брюле, а під ним штани в тон. Тим більш, що крещендо цього незрозумілого мого бажання секунда в секунду збіглося з абсолютно недвозначним свистом куль і абсолютно визначеним гуркотом автоматних черг, які супроводжуються трасувальними вогнями…
