Микола Джеря

Йому здалося, що вiн не спить i дивиться вгору на гiлля. Зелений лист на грушi став скляний. Вiн бачить через листя синє небо, бачить, як промiння сонця наскрiзь пронизує кожний листок, як тихий вiтер має листом. Лист черкається об лист i тихо дзвенить. Вiн чує, нiби той голос, та пiсня ллється на його зверху, з того листя; йому здається, що спiває кожний листок, вимовляє навiть слова, i тi слова, той голос тихесенько сипляться йому на лице, на руки й на груди, на саме серце. Вiн роздивляється на той дивний лист i примiчає на самiсiнькому вершечку грушi якусь дивну птицю з золотим та срiбним пiр'ям.

Ту дiвчину звали Нимидорою. Пiп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дiтям таких iменнiв, що всi люди на селi нiяк не могли убгати їх собi в голову

дiвчата, наче сполоханi птицi, знялися

На калинi вже червонiли кетяги ягiд

Микола й почув, що в його душi лунає пiсня незнайомої дiвчини, а перед очима мрiє кругле молоде лице з чорними бровами

блищала зелена левада, млiла проти сонця чиста вода в Раставицi

колись здорового, кремезного, широкоплечого чоловiка, з довгообразим лицем та рум'яними щоками.

То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен пити й гулять хоч весь день.

Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дiтей жалувала, давала їм гостинцi, а мене все обминала. Оце було її дiти пустують, вона на їх сердиться, а на менi згонить злiсть. Вона мене й лаяла гiрше, i била гiрше, нiж своїх дiтей. До своїх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила нової одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, нової спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку

Сонце високо пiдбилось вгору; надворi стало душно. Микола з Нимидорою врiзався в високе густе жито, як у лiс