Шосте вимирання: неприродна історія

Припущення, що тварини могли за потреби змінювати тип будови свого тіла, Кюв’є визнав абсурдним. Він висміяв думку про те, що «качки завдяки зануренню стали щуками; щуки, потрапивши на суходіл, перетворилися на качок; курям, які шукали їжу на берегах водойм і намагалися не замочити стегна, вдалося так добре подовжити свої ноги, що вони стали чаплями або лелеками». Він виявив те, що, на його думку, було в колекції мумій остаточним аргументом на заперечення трансформізму.

не було жодного процесу, який, на його думку, здатен був повністю зруйнувати вид. (Цікаво, що єдиним винятком він вважав людство, яке, як допускав Ламарк, могло знищити деякі великі й повільно відтворювані види тварин).

Цікаво, що таким само шляхом він прийшов до відкриття явища вимирання, що зробило еволюцію, на його погляд, безглуздою і так само малоймовірною, як і левітація.

Мері Еннінґ40, виявила особливо дивовижний зразок. Череп істоти, знайдений у вапнякових скелях графства Дорсет, мав довжину майже 1,2 метра і щелепу у формі ножиць. Її очниці, аномально великі, були покриті кістяними пластинками.

перші роки XIX століття колекціонування скам’янілостей набуло такої популярності серед вищих класів, що почали виникати цілком нові спеціальності.

«Чи не є Кюв’є найбільшим поетом нашого століття?» — запитував Оноре де Бальзак.

хобот, який є анатомічною зміною в ділянці морди, що є справді незвичайним, формувався незалежно п’ять разів. Двічі — вже дивно. А це відбувалося п’ять разів, і всі випадки — незалежно один від одного!

Зоологія має бути вдячна анатомії за це цікаве відкриття

Кюв’є — неоднозначна постать в історії науки. Він значно випередив своїх сучасників, але водночас стримував багатьох із них; він був привабливим і відразливим, провидцем і реакціонером. Більшість його ідей критикували до середини XIX століття. Утім сучасні відкриття, як правило, підтверджують ті його теорії, що піддавалися найбільшому засудженню, тож, багато в чому трагічне бачення Кюв’є історії Землі виявилося пророчим.

У ХVIII столітті кістки мамута в дедалі більшій кількості надходили до Європи з Сибіру. Їх теж втиснули в систему. Ці кістки значною мірою були подібні до кісток слонів, а оскільки в тогочасній Росії слонів не було, вирішили, що вони належали тваринам, вимитим на північ великою повінню, описаною в Книзі Буття.