Unknown

Алекс любить подібні вечірки, їх іскру і те, як шиплять мовою бульбашки шампанського, а конфетті пристають до підошв туфель. Це нагадування про те, що, незважаючи на стрес і те, як важко йому часом сидіти під замком, Алекс завжди може зникнути в цьому морі людей, що світ може бути теплим і привітним, наповнюючи стіни цього величезного старого будинку чимось яскравим і живим заразом.

Він дивиться на свої покусані кутикули і уявляє, як торкається Генрі, розмовляє з ним на відстані всього пари дюймів. Він уявляє, як виглядало б обличчя Генрі в синювато-сірих тонах: легка тінь від щетини в очікуванні ранкового гоління, кола під очима, розмиті в приглушеному світлі.

Алекс підносить руку Генрі до губ і цілує кісточки пальців, шкіру над блакитною веною на його зап'ясті, там, де б'ється пульс і тече давня кров, дух якої завжди зберігався в цих стінах, і думає: «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь».

намагається, зрозуміти не може. Проте… на подив Олекса, він був не проти. Зовсім не проти.

У паніці він починає складати списки. Перше – у Генрі м'які губи… потім провал.

Алекс намагається відповісти на поцілунок і відразу виявляється нагороджений тим, як рот Генрі ковзає і відкривається назустріч його губам. Його мова стосується мови Алекса, і це… незрівнянно. Це зовсім не схоже на поцілунок Нори – та взагалі на жодний поцілунок за все його життя. Він такий же твердий і всеосяжний, як земля під ногами, охоплює кожну частинку його тіла і вибиває повітря з легень. Однією рукою Генрі заривається в його волосся, схопивши його біля самої верхівки, і Алекс мимоволі видає звук, що порушує безмовну тишу, а потім...

Несподівано Генрі відпускає його так різко, що Алекс хитається, відступивши назад. Пробурмотівши півголоса низку прокльонів і вибачень, Генрі з божевільним поглядом розвертається і хрумтить по снігу геть. Перш ніж Алекс встигає щось сказати або зробити, принц вже зникає за рогом.

- О, - слабо видихає Алекс, торкаючись пальцями губ.

Потім.

- Чорт.

Суворо.

Кісточки його пальців стикаються з долонею Алекса, викликавши короткий приплив тепла цієї холодної ночі. П'яно грюкаючи очима, Алекс дивиться на профіль принца, слідуючи вздовж плавної лінії його носа до акуратної западинки в центрі нижньої губи, зворушеної сяйвом місячного світла. Ніч морозна, і Алекс в одному лише піджаку, але в його душі розливається тепло від алкоголю і чогось відчайдушного, чому мозок поки що намагається дати визначення. У саду запановує тиша, яку порушує лише шум у вухах від серця, що шалено б'ється.

- Ти так і не відповів на моє запитання, - зазначає Алекс.

– Я став би письменником.

Алекс тихо сміється. Він вважав, що знав усе про Генрі, але щоразу вдається його здивувати.

– Хіба це заборонено?

- Чи це гідне заняття для спадкоємця престолу - писати вірші про перипетії життя двадцятирічки, - сухо відповідає Генрі. – Крім того, за традицією, наша сім'я будує свою кар'єру у військовій справі, тому про письменство не може бути й мови.

Генрі прикусує губу, чекає на секунду, потім продовжує:

– І, мабуть, я частіше ходив би на побачення.

Алекс знову не утримується від сміху.

- Точнісінько, адже принцові так складно знайти собі пару.

Генрі кидає погляд на Алекса.

- Ти здивуєшся, але так.

– Чому? Маю сумнів, що в тебе мало варіантів.

Генрі продовжує дивитись на Алекса, затримавши погляд ще на кілька секунд.

– Ті варіанти, які мені до вподоби… – каже він, наче витягуючи із себе слова. - Це, можна сказати, зовсім не варіанти.

Алекс кліпає.

– Що?

– Я маю на увазі, що… є люди… які мені цікаві, – каже Генрі, повертаючись до Алекса, навмисно ставлячи наголоси, ніби вкладаючи якийсь сенс, – але я не можу примушувати їх. Принаймні не в моєму становищі.

Вони що, надто п'яні, щоб перестати розуміти один одного англійською? Алекс замислюється, чи знає Генрі іспанську.

– Не розумію, що ти несеш, – каже Алекс.

– Невже?

– Ні.

- Зовсім не розумієш?

- Зовсім-зовсім не розумію.

Обличчя Генрі спотворюється від смутку, а його очі злітають угору, наче просячи допомоги у вищих сил.

- Господи, іноді ти такий глухий кут, - каже він, а потім кладе обидві долоні на його обличчя і цілує Алекса.

Алекс застигає, відчуваючи дотик губ Генрі та вовняних манжет пальто, що поколює обличчя. Світ навколо зупиняється, а рівняння, що спливає у свідомості, з підліткової ворожнечі, весільних тортів і північних повідомлень його мозок, як не нама‍

Залишаються лише він та Генрі в саду. Наче п'яниця, намагаючись зосередити затуманений погляд на одній меті, він прямує вниз сходами до засніженого газону.

Генрі стоїть у тиші, сунувши руки в кишені і милуючись небом. Він майже здається тверезим, якби не хитався, хилившись трохи вліво. Чортове англійське благородство - навіть під неабиякою дозою шампанського. Алексу дуже хочеться ткнути його королівське обличчя в найближчий чагарник.

Він перестрибує через лаву, і звук привертає увагу Генрі. Коли він повертається, місячне світло падає на його обличчя, вираз якого пом'якшується у півтонах.

- Що ти тут робиш? - питає він, продираючись крізь кущі, щоб стати поруч із принцом.

Генрі дивиться на нього. При найближчому розгляді його очі трохи косять, зупинившись десь між ним самим і носом Алекса. Не так і благородно.

- Шукаю Оріон, - відповідає Генрі.

Алекс видає смішок, поглянувши на небо. Нічого, окрім густих зимових хмар.

- Мабуть, тобі реально нудно з простими людьми, якщо ти пішов сюди, щоб витріщатися на хмари.

- Мені не нудно, - бурмотить Генрі. – А що ти тут робиш? Хіба золотий хлопчик Америки не повинен розважати натовп, що реве від захоплення?

– сказав гребаний Прекрасний Принц, – відповідає Алекс, посміхнувшись.

Генрі піднімає своє зовсім не личить принцу обличчя в небо.

- Суворо.

Напої ллються рікою – Генрі хльосе шампанське Moёt & Chandon прямо з горла. Алексу подобається спостерігати за принцом, за тим, як впевнено той охоплює пляшку, як його губи стискають шийку. Готовність Генрі танцювати виявляється прямо пропорційна близькості до нього рук Алекса, а під шкірою у Алекса вирують і розливаються кров і сила.

Це виглядає дуже мило. А Алекс із подивом усвідомлює, що п'яний.

Його навіть перестає турбувати постійна необхідність задирати голову вгору, щоб подивитись принца.

Алекс закидає голову і сміється. Генрі дивиться на нього, продовжуючи посміхатися. Джун і Нора все ж таки мали рацію. Незважаючи на все, йому дуже подобається ця людина.