Поза межами болю

— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.

Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам: коли яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу в дебру. Я не хочу назад вертати в озвірілий світ

Оця скрипка — це його очі...

Наче скам'янілий подих смерті, так застигли людські тіні.

Їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність

Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея — це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості.

— Чому я нічого не бачу? Невже ж ілюзія не для мене? Хіба ж усе життя не ілюзія? Заздрощі мене беруть...

— Вовки прийдуть...— бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
— Може, й люди прийдуть...
— Люди? — питав Добровський.— Люди для нас — гірше вовків..

Ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон.

Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності

Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.