Чорне Сонце (збірник)

Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі.

Люблю впертих людей.

— Чому впертих?

— Бо ті, що відразу з усім погоджуються, обіцяють, світять до тебе зубами, — ніколи ні чорта не зроблять. Скажуть: вибачайте, не вийшло. А вперті як? Вони спершу впираються, огинаються, потім сердяться, далі закипають гнівом і ненавистю, а тоді дивись — усе зроблено. І коли зроблено — вони починають радіти, як діти. Тому, що вдалося, вийшло… І дякують тобі за те, що їх напоумив.

хто і якими дозами може виміряти більшу чи меншу кров?

Тисячолітня праматір тримала обома руками свого живота, в якому теплилося життя. Життя, життя…

— Я почуваюся равликом, котрий знайшов свою мушлю.

кульптори кажуть, що для створення досконалої статуї треба всього-на-всього прибрати з кам’яної брили зайве. Розумієш? А наші пращури робили скульптури з таким прицілом, щоб кожен сам у власній уяві міг відкинути зайвий камінь і побачити свою дружину, чи матір, чи богиню, чи кохану. А ти кажеш: одоробла. Сам ти…

Уже всі бачать, звідки ноги ростуть, а що вдієш? Націоналісти, фашисти, расисти й нацисти на війні. А «в миру» толерантні, гуманні, помірковані демократи.

Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище — це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників і бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам’ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали.

Ось так, зовсім випадково, я і побачив там Вілена Покотила, але він, угледівши мене, швиденько щез у темній проймі службового ходу.

І горе було тому, хто не чув голосу прабатьків, голосу рідної крові. Чорне Сонце спалювало йому душу.