статус-кво.
Звичайно, він не перестав би писати через дрібниці. Він був
відданий мені цілих сім років. Чому я вирішила, що він може відразу викинути мене з життя?
А ще тепер я зрозуміла, чому він ховається тут, далеко від
батька. В цьому є сенс.
Я входжу в парк і відчуваю, як прохолодний вітерець —
відлуння вчорашньої грози — пестить руки. Надворі душно, низькі хмари виглядають загрозливо. Я зіщулююсь від холоду.
Дивлячись на всі боки, проходжу повз атракціони і старі
павільйони. Удалині видніється намет. Увійшовши до нього, спускаюся темними сходами і миттєво помічаю світло в іншому кінці коридору.
Це місце мене лякає. Говорили, що хтось із Тандер-Бей збирався
викупити Бухту, знести «останки» парку і побудувати тут готель із полями для гольфу, яхт-клубом та всім іншим, але, схоже, це лише чутки.
Мені було б шкода, якби парк знищили, але… щоразу,
завертаючи за ріг, я морально готуюся зіткнутися віч-на-віч зі злим клоуном, що регоче серед руїн