Сергей Легеза

Ґеральте, ти хворий.
— Поранений, ти хотіла сказати.
— Я знаю, що хотіла сказати

Факт, що до цього дійшло, що я зважився на щось настільки суперечливе моїй натурі, свідчить… Що так треба.

Більше того, я вирішив, що добре бути таким, який є зараз, і що жодних змін мені не треба.

Я, якщо чогось прагну, не мрію, а дію. І завжди отримую те, чого бажаю.

— Ти не відповідаєш, — ствердила факт Неннеке, легенько усміхаючись. — Я не дивуюся. Нелегко дискутувати з голосом розуму. Ти — хворий, Ґеральте.

Бо це був би перший з відомих мені доказів того, що невіра має яку-небудь силу.

— Люди, — Ґеральт відвернувся, — люблять вигадувати потвор і потворності. Тоді самі собі здаються менш потворними.

— Заблукав, — збрехав відьмак.
— Заблукав, — повторило чудовисько, кривлячи пащеку у грізній гримасі. — Ну так виблукайся.

Принцесі, хай її зараза вдушить, вже чотирнадцять, час подумати про сватання за якогось принца

. Співіснувати, домовитися, — це ваш єдиний шанс.

Філавандрель сильно схилився, його очі зблиснули.

— Співіснувати на ваших умовах? — спитав зміненим, але все ще спокійним голосом. — Визнавши ваше домінування? Втративши свою ідентичність? Співіснувати як хто? Невільники? Парії? Співіснувати з вами через мури, якими ви відгороджуєтесь від нас у містах? Співіснувати з вашими жінками і йти через це на шибеницю? Можливо, дивитися на те, що зустрічає на кожному кроці дітей — наслідків такого співіснування? Чому ти уникаєш мого погляду, дивний чоловіче? Як тобі вдається співіснувати з ближніми, від яких ти дещо відрізняєшся?

— Якось справляюся, — відьми́н подивився йому просто в очі. — Якось даю собі раду. Бо мушу. Бо не маю іншого виходу. Бо якось перемагаю в собі пиху і гординю через свою відмінність, бо я зрозумів, що пиха і гординя — жалюгідний захист від іншості. Я зрозумів, що сонце світить інакше, бо щось змінюється, а я не є центром цих змін. Сонце світить інакше й буде світити, марно пориватися на нього з мотикою. Треба приймати факти, ельфе, треба навчитися цього