Іван Драч

Я заздрю всім, у кого є слова.

Немає в мене слів. Розстріляні до слова.

Мовчання тяжко душу залива.

Ословленість — дурна і випадкова.

Я заздрю всім, у кого фарби є —

Жагучі коні з дикого мольберту.

До мене жодна фарба не встає,

Сховавши в сіре суть свою роздерту.

Я заздрю всім, до кого лине звук, —

Лічильник Гейгера пищить так потойбічне.

На кожній арфі чистить дзьоба крук

Й «Never more» кує мені стоїчно.

Я випалив до чорноти жури

Свою прокляту одчайдушну душу

І жестами, німий, возговорив…

Хай жестами. Але сказати мушу.

Стали в вікна бити шершні

І джмелі густи,

Стали душі, тяжко вмерші,

Натовпом густим.

І чого б мене питати,

І нащо б я їм,

Коли й сам не дам я ради

Із життям своїм.

А вони мене питають —

Що воно й куди.

І не дихають — ридають

Голосом біди

Один космонавт — це стара в целофані,

А другий — корова на задньому плані.

Обкуталась баба, обтушкувалась,

Скрізь, де амбразури, позапиналась,

Лиш гола і біла її палюга

Летить полином — баба ледве встига

Чорнобилем бігти за тою здоровою

Тяжкою, як туча, старою коровою,

А що вже корова — та теж в целофані,

Як диво космічне суне в тумані,

Лиш роги пробились з накидки таки,

Сердиті й невкриті її гостряки,

І очі в накидці — якраз там, де очі,

І отвір, щоб пастись, старій поторочі.

А взута корова в старі кирзаки…

Ти смійсь чи ридай, а послухай-таки…

— Чого це Ви, бабо, корову узули?

— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?!

— В синових чоботах взута корова —

Нехай же пасеться і буде здорова,

І бабі ще дасть до відра молока,

Така замашна і молочна така.

— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?

— Хіба ж я газет не читаю, чи як?

Корову видою на світанні,

Взую, одягну й веду за рівчак…