Фредрік Бакман

Чоловіки є тими, ким вони є, завдяки своїм вчинкам, а не словам, — промовив Уве.

Люба Недо. Усе це завжди заради того, щоб ти сміялася.
Завжди.

Я сумую за тобою, — шепоче він

Минуло шість місяців, як вона померла. Але Уве й досі двічі на день обходить весь будинок і мацає батареї, перевіряючи, чи дружина бува тихенько не увімкнула опалення

Якщо можна піти й купити практично все, то яка тоді у цього всього цінність? Чого тоді варта сама людина

— Чудово.

— Дякую, тату, — усміхнулася Соня.

— Це ж ти приготувала. Не я, — сказав він.

— Я дякувала не за їжу, — відповіла вона і прибрала тарілки, ніжно цілуючи батька в лоб і водночас дивлячись, як Уве пірнає під капот вантажівки у дворі

Люди зазвичай сміються, коли вона це каже. Але Уве зазвичай не сміється

Минуло шість місяців, як вона померла. Але Уве й досі двічі на день обходить весь будинок і мацає батареї, перевіряючи, чи дружина бува тихенько не увімкнула опалення

Батько ніколи не піднімав ні на кого руку. Ні на Уве, ні на когось іще. Деякі однокласники Уве приходили до школи з підбитими очима, або синцями від ремінної пряжки після прочуханки. Але Уве — ніколи. «У нашій сім’ї ніхто не б’ється, — заявляв батько. — Ні один з одним, ні з кимось іще».

Його — мовчазного, але доброго — любили на залізниці. Дехто казав, що він був «занадто добрий». Уве згадує, як у дитинстві не міг зрозуміти, що в цьому поганого.

Потім померла мама. І батько став ще мовчазнішим. Наче вона забрала із собою навіть ті кілька слів, які були в його розпорядженні.

Отож Уве з батьком ніколи багато не розмовляли, але їм подобалась компанія одне одного. Вони мовчки сиділи по обидва боки кухонного столу, і кожен чимось собі займався. Через день вони годували пташине сімейство, яке жило в трухлявому дереві позаду будинку. Чомусь було важливо робити це через день, розумів Уве. Чому саме, він не знав, та це не мало значення.

На вечерю в них була картопля із сосисками. Потім вони грали в карти. Багатства не водилося, але їм всього вистачало.

Єдині слова, які залишились у батька, були про двигуни (очевидно, їх мати вирішила лишити). Він міг говорити про них скільки завгодно. «Двигуни дають тобі те, на що ти заслуговуєш, — пояснював він. — Якщо ти ставишся до них із повагою, вони дадуть тобі свободу, якщо ж ти поводишся, як дурень, вони заберуть її в тебе»

Коли когось втрачаєш, то починаєш сумувати за найдивнішими речами. Зовсім незначними. За усмішками. За тим, як вона поверталася уві сні. Навіть за перефарбовуванням кімнати для неї