Ліндсі К. Гібсон

Біль, який відчуває людина, коли її не помічають інші, настільки ж реальний, як і біль від фізичної травми, але він непомітний. Емоційна самотність — це невиразний і дуже особистий досвід, який важко побачити чи описати. Це схоже на відчуття, ніби світ для вас порожній. Деякі люди називають цю самотність екзистенційною, але нічого екзистенційного в ній немає. Якщо ви відчуваєте емоційну самотність, її початок треба шукати в сім’ї.

У дитинстві основа нашої безпеки — емоційний зв’язок із тими, хто про нас піклується. Емоційно залучені батьки дають дітям змогу відчути, що їм завжди є до кого звернутися. Така впевненість вимагає щирої взаємодії з батьками. Емоційно зрілі батьки майже весь час підтримують цей зв’язок на високому рівні. Їхня свідомість розвинена настільки, щоб спокійно реагувати на власні почуття й на почуття інших людей.
Що найважливіше, такі батьки емоційно налаштовані на своїх дітей, помічають їхній настрій і цікавляться почуттями. Спілкуючись з ними, дитина почуває себе в безпеці і тоді, коли шукає заспокоєння, і коли бажає розділити радість. Зрілі батьки дають дітям змогу відчути, що їм подобається спілкуватися з ними, що говорити про свої почуття — це нормально. У цих батьків жваве, урівноважене емоційне життя, і вони зазвичай виявляють постійну уважність і цікавість до своїх дітей. Вони емоційно надійні.

Спілкування з емоційно незрілими людьми зазвичай здається одностороннім. Їм не цікаві спільні розмови, засновані на взаємному інтересі. Як маленькі діти, вони жадають виняткової уваги й хочуть, щоб оточення цікавилося тільки тим, що їм подобається. Коли інші люди отримують більше уваги, вони знаходять спосіб повернути її до себе, наприклад, перебиваючи співрозмовника, жартівливо коментуючи або змінюючи тему розмови. Якщо це не допомагає, ці люди можуть демонстративно відсторонитися, нудьгувати напоказ або якось інакше заявити, що їм не цікаво. Така поведінка спрямована на те, щоб привернути до себе загальну увагу.