Марко Вовчок

того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував і брав його з собою малого, то ще тоді він закохався у дорогах.

Глас в неї був такий, що для глухих добрий.

Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам'янi, i коней вороних позапрягають, — аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, — панночка

Журбою поле не перейдеш, та й од долi не втечеш. Яково буде — побачимо.
Та

У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею.

Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся…

дивиться так, що аж молоко кисне!

— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись?

Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала.

Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…