Пантелеймон Куліш

Райдугr мою покладаю в хмарі, щоб вона була знаменом заповіту між мною і землею.

6 Дак жалкував Господь, що сотворив чоловіка на землї, тай журився тяжко.

Якби воля, од­да­ла б тепер Леся душу, аби оборонити од смерті козака, що так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам із геть­ма­ном, об'їхавши байрак, прискочили до того бойови­ща, а їй бай­ду­же; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.

Да, взявши Петра за руку, і потяг до світлиці. Обернувсь ко­зак, переступаючи через поріг, - і серце в його заграло: Ле­ся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, й жаль, і щось іще таке, що не вило

виловиш ніякими словами. Спо­­до­ба­всь, видимо, козак дівчині.

- Не вадило б і не попам, - одвітує Шрам, - не вадило б і не му­жам совіта знати, що король тут - тіло, а краля - так се ду­­ша. Тіло потішається, як чоловік зап'є, а душа погибає; от і все.

Нічого не сказав Шрам, тілько дививсь на Лесю. А вона ж то стояла, підійшовши під благословеніє, хороша да пре­хороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гос­тем, то й очиці спустила в землю, а на виду аж сіяє. На диво була в Череваня дочка, да й годі. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволі світу!

- Ну лиш, доню, - каже Черевань, - піднеси нам по кубку, як там кажуть, із білих ручок.

Леся поблагословилась і піднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті - усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить.

Випив старий Шрам із білих рук од Череванівни да й ка­же Череваневі:

- Ну, брате Михайле, тепер і я скажу, що є тобі чим на ста­рість по‍

валитись. А Черевань тілько сміється.

- А що ж, приятелю? - каже Шрам далі. - Хоть би мені го­ди­лось би про одно вже помишляти, да, може, тепер годи­на ща­с­лива; щоб її нам не занедбати - чи не оддав би ти своєї Лесі за мого Петра? А Черевань йому:

- А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам бу­де тяжко! Хіба ти не Шрам, а я не Черевань?

- Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!

Да й подали собі руки, да й обнялись, да й поціловались. Тоді за дітей, да й кажуть:

- Боже вас благослови! Поцілуйтеся, діти!

Петро од радості не знав, де він і стоїть, мов сон йому сни­ть­ся! Про що він тілько подумав, зараз воно йому й єсть. А Ле­ся чогось ніби злякалась да й каже:

По стінах і по полицях у світлиці не видно бу­ло більш ні дорогої зброї, ні срібних кубків, бо в тую не­спо­кі­й­ну старосвітщину, одлучаючись, не кидай було пло­хо дома ні­чого, а ховай по тайниках, по підземних скарбни­цях.

Многою сіяв я, - каже, - зна­т­­но­с­тію, властію і доблестію, а як умер, так з убогим стар­цем зрі­в­нявся і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не ди­ву­й­ся, - каже, - тому, читачу, бо й тобі те ж буде: не­рів­ними на світ народжаємось, а рівними вмираємо!»