Ліна Костенко

Гротеск
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
Яке чарує, мов гротески...
На келиху червоного вина...
Вікно у світ...
Де нас немає...
Пробачити ...
Це тяжко...
Але напевно десь є світ,
В якому все не так погано,
В якому сльози – просто міф...
Який чарує и бентежить,
Якщо заглянути в вікно...
Але ми тут і ми – реальні,
А наші мрії як кіно...
Пройдуть, загаснуть і затихнуть
У каламбурі почуттів...
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...

Чужа душа — то тихе море сліз.
Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна

Я зайва людям на своїй землі

Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози — не виходь на люди.
Болить душа — не виявляй на вид

Що час летить, а треба якось жити.
Любов любов'ю, а життя важке.

вичайна собі мить…
Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.
На росах і дощах настояний бузок.
Оця реальна мить вже завтра буде спомином,
а післязавтра - казкою казок.
А через півжиття, коли ти вже здорожений,
ця нереальна мить - як сон серед садів!
Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,
і навіть той їжак, що в листі шарудів.

Здається з нами щось уже не те...
Здається з нами щось уже не те...
І навіть люди, місто й камні,
Щось прошепоче – Те усе святе
У що ти вірив - згинуло з віками
Пройшло скрізь пальці,
Як вода, зачерпнута відкритою рукою,
А на лодоні лиш краплинки сну,
У сяйві марив, як в полоні.
І вічність та тяжка завіса,
Що ми не здатні піднести,
Роздавить вас, навіщо йти
Навіщо тратити надію,
У те усе, що нам святе,
Скажи мені і я повірю,
Та все ж із нами щось не те....

як тепер тебе забути?
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

е говори печальними очима
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

е треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.