Євгенія Кузнєцова

Робіть те, чого вам хочеться. Не слухайте нікого. Навіть мене не слухайте, дівчата. Просто робіть так, щоб добре було вам самим, бо ніхто потім не оглянеться на вас, що ви робили щось, аби комусь було затишно, аби комусь було світло і не дуло. Ніхто не згадає. А ще, дорогі мої, заводьте дітей…

— Це він, — чула вона у відповідь і розуміла, що любила цей голос так, що ніякі фікуси їй не були потрібні.

Мієчка тут вирішувала, куди рухатись далі. У шелтері ідеї не приходили до голови, зате приходило усвідомлення, що колись таки прийдуть.

Вони так робили завжди — коли одна бралася поправляти бретельки, то інша автоматично брала кермо в свої руки.

— Перевал, ба, — сказала Лілічка.

— І довго будем перевалюватись?

— Поки літо скінчиться.

— Нехай.

— Та ці діти мені поки аж ніяк не треба, — сказала Мієчка, але обидві знали, що це абсолютна брехня і що вона ще у двадцять, бувало, йшла вулицею і вела за руку уявну трирічну дівчинку. Вона її водила зі собою спонтанно вже майже десятиліття.

— Молода наречена, Мієчко, сидить із женихом своїм, а не міняє терасу.

— Слухай, — казала Мієчка вже тепер, — а ти коли нервуєш, досі прибираєш, як божевільна?

— Відколи з’явилася прибиральниця, я бігаю по дванадцять кілометрів. Раз забігла так, що додому їхала на автобусі.

Перебування у цьому будинку мало накопичувальний ефект, а радіус сили тяжіння до нього, як тепер з’ясувалось, сягав майже п’яти тисяч кілометрів.

— Якщо тобі треба свобода, пташечко, — казав він їй, сидячи на балконі, поки вона пакувала валізу на літо, — то бери її скільки хочеш