Світлана Талан

Кажуть, що на кожне покоління обов’язково випадають якісь випробування.

Мамо, матінко, рідненька моя матусенько! Моя люба, найщиріша, найкраща! Я хочу знайти для тебе найгарніші слова, які є у нашій мові, щоб сказати їх тобі. Я знаходжу їх: люба, мила, лагідна, кохана. Повторюю ці слова без упину, але ти вже їх не чуєш. Чому цінність людини в повному обсязі розумієш, лише втративши її? Чому тоді, коли ти, моя дорогенька матусю, була поруч, коли я бачила тебе, чула твій голос, коли дивилася у твої сумні очі, то так мало говорила про те, як я тебе люблю? Чому забувала про добрі слова?

Що таке життя? Це відлік часу у Всесвіті, відрізок між народженням та смертю. Коли народжується нове життя, смерть уже починає свій жахливий відлік. Немає життя — немає смерті. І навпаки: немає смерті — немає життя. Вони злились воєдино, як добре вино з водою — не відокремиш. Той, хто народжує, помирає, народивши іншого смертного. Десь я читала, що смерть — це не просто лінія, що підбиває підсумки життя, свого роду міра, а й засіб закінчити те, що не встигло життя. Люди йдуть по відрізку, який називається життям, гаючи дорогоцінний час, забуваючи говорити теплі слова, сваряться, байдикують, їдять та сплять, не задумуючись над тим, що за всіма спостерігає смерть. Вона намагається розставити свої сіті, щоб в якийсь час заманити туди людину. Вона наближається впритул до тих, хто перестає цінувати кожну мить життя. Люди не хочуть думати про смерть, хоча вона стоїть на кожному шляху їхнього життя.